10 лютого. Огляд преси. Хто після Гіві?

10.02.2017 13:00

10 лютого. Огляд преси. Хто після Гіві?

"ФСБ діє активно й послідовно. Одного за одним знищує свідків своїх воєнних злочинів в Україні. Йдеться про цілеспрямовану ліквідацію ватажків "ЛНР" і "ДНР", — каже радник міністра внутрішніх справ України Зорян Шкіряк. 8 лютого в Макіївці вбили 36-річного Михайла Толстих на прізвисько Гіві.

"ФСБ діє активно й послідовно. Одного за одним знищує свідків своїх воєнних злочинів в Україні. Йдеться про цілеспрямовану ліквідацію ватажків "ЛНР" і "ДНР", — каже радник міністра внутрішніх справ України Зорян Шкіряк.

8 лютого в Макіївці вбили 36-річного Михайла Толстих на прізвисько Гіві. Керівника терористичного батальйону "Сомалі" підірвали о 6.12 із вогнемета "Шмєль" у власному кабінеті. Від вибуху вигоріли всі п'ять поверхів будівлі, вилетіли шибки.

Михайло Толстих родом з Іловайська на Донеччині. Батько відсидів у тюрмі, за чутками. Не працював, пив і бив дружину. Михайло ріс відлюдьком, катував вуличних тварин. Здобув середню технічну освіту. Працював промисловим альпіністом, водієм дизельного навантажувача на канатному заводі й охоронцем у супермаркеті.

Два роки відслужив у навчальному центрі "Десна" під Києвом. Узяв позивний "Гіві" на честь діда-грузина. Закінчив службу сержантом — командиром танка. Працював прибиральником, помічником мийника машин в автосервісі. Торгував горілкою на вокзалі. 2011-го опинився в СІЗО за крадіжку велосипеда.

Почав воювати на боці бойовиків "ДНР" у Слов'янську 2014-го. Став командиром штурмового батальйону "Сомалі". Російські ЗМІ називали його одним із авторів Іловайського котла. З вересня того ж року керував бойовиками під час штурму Донецького аеропорту.

"Приїхав із російськими журналістами, — згадує "кіборг"-розвідник Збройних сил України Олег Васько на позивний "Сало". Спілкувався з Гіві наприкінці 2014-го на блокпосту бойовиків. — Поки нас шманали, підійшов: "Ну че, укропы?" Його послали. Кажу: альо, такий грозний, ти кому присягу давав? Де служив? Прискорив крок і втік із журналістами у бліндаж".

Гіві показово допитував "кіборгів" у січні 2015 року. У Мережі є відео, де він скидає їх із танка і влаштовує допит перед камерами російських телеканалів. Змушував їсти свої шеврони. Розстрілював поранених.

"Сепаратисти добивали наших хлопців, — розповідала помічник начальника Генштабу, нині народний депутат Тетяна Ричкова. — Це почав Гіві. Показово пристрелив бійця".

У березні 2015-го машину Гіві обстріляли, коли їхав на позиції в Донецький аеропорт. Він не постраждав. У лютому того ж року його внесли до санкційного списку Євросоюзу. Від 23 травня 2016-го — у розшуку МВС України.

29 січня цього року очолював атаку бойовиків під Авдіївкою. Українські військові відбили її.

"Ми знищили близько 30 окупантів. Гіві так хотів сподобатися Москві, що пішов у бій без підготовки", — каже Олександр Самарський, заступник командира 72-ї бригади ЗСУ, яка захищала Авдіївку.

Михайло Толстих не був одружений. Казав, що з особистим життям не складається: "Уже три покушения на меня было. Нет у меня личной жизни, и свадьбы не было. Остаюсь одиноким человеком. К моему большому сожалению".

Займався футболом і боксом. Уболівав за донецький "Шахтар". Називав себе другом терориста Мотороли. Коли того підірвали в ліфті торік у вересні, пообіцяв мститися.

"Кожне місто, яке ми захопимо до Києва, буду рівняти із землею. Хто б не вбив Моторолу, розплачуватиметься весь український народ", — цитують Гіві сепаратистські ресурси, пише Ірина Цибух у статті "Бойовика Гіві підірвали у власному кабінеті" в Gazeta.ua.

Керівництво ОРДО очікувано покладає відповідальність за смерть Гіві на українських диверсантів. Українські військові заперечують свою причетність до цієї події, що теж очікувано, але набагато правдивіше. Проблема не тільки в тому, як доставити в центр окупованого Донецька вогнемет "Шмєль", з якого ймовірно був убитий Гіві, що був під надійною охороною. Головне питання полягає у тому, кому вигідно усунення воєнних злочинців, які чимало знають про неоголошену війну Росії проти України. Точно не Україні.

Серед багатьох воєнних злочинів, за які варто було б відповісти Гіві та Моторолі, треба відзначити, насамперед, тортури полонених кіборгів і вбивство одного з них - Ігоря Брановицького.

За словами Юрія Сови, одного з українських солдатів, що вижили, Ігор Брановицький був у складі 12 осіб, які залишилися в аеропорту, аби доглядати за чотирма пораненими товаришами. У них закінчилися боєприпаси. І, опинившись в оточенні 21 січня, вони звернулися до бойовиків з проханням доставити поранених у лікарні.

Ті в свою чергу вирішили похвалитися "трофеями", опублікувавши відео, на якому полонені живі, ознаки побоїв не спостерігаються. Брановицького легко впізнати по синьому светру, інші одягнені у камуфляжну форму.

Пізніше, Брановицького та двох інших полонених Гіві, швидше за все, катував з двома чеченцями і однією жінкою. Спочатку їх ув'язнили у підвалі, де з ними спілкувався Олександр Захарченко, лідер так званої "Донецької народної республіки", після чого передав полонених Моторолі. Найгірше бойовики ставилися саме до Брановицького. Після катувань він просто лежав на підлозі. Потім Моторола його застрелив.

Є безліч інших злочинів Гіві і Мотороли, які підтверджують свідки. Відповідно, Україні було б вигідніше захопити їх у полон, щоб ті постали перед судом. Крім того, у них можна було б вивідати критично важливу інформацію.

Політолог Петро Олещук називає Гіві і Моторолу "технічними персонажами, створеними і розкрученими для використання в пропагандистських цілях". Вони повинні були уособлювати простих представників так званого "русского мира", які воюють проти "українських фашистів за покликом серця". Моторола, по суті, був найманцем, хоча російські політики і контрольовані урядом ЗМІ після його смерті ставляться до нього як до героя. Гіві ж відрізнявся тим, що був українцем, до того ж з самого Донбасу.

Річ не тільки у тому, що українським спецслужбам було б краще взяти їх у полон, ніж убити. Важливо також розуміти, що Моторола дуже турбувався про свою безпеку, але все одно загинув від вибуху бомби у власному під'їзді. Вогнемет, з якого в приміщенні власного батальйону був убитий Гіві, просто так не дістати, не кажучи вже про те, щоб вистрілити з нього і залишитися непоміченим. З цих же причин годі уявити, щоб за вбивством Товстих стояли якісь місцеві партизани.

Важко також повірити, що Моторола і Гіві вбиті в результаті внутрішньої боротьби за владу, і не тільки тому, що лідери так званих "ДНР"/"ЛНР" є креатурами Кремля. Адже були й інші смерті. Зокрема, ще один лідер бойовиків Євген Жилін був убитий у Москві. Нещодавно також стало відомо про смерть першого офіційного лідера "ЛНР" Валерія Болотова. Його дружина вважає, що Болотова отруїли під час зустрічі з двома невідомими чоловіками.

Луганський журналіст Юрій Асєєв, експерт Харківської правозахисної групи, впевнений, що вбивство одного з перших лідерів бойовиків Олексія Мостового та його помічниці (колишньої дружини Асєєва) організовано російською ФСБ.

Виходячи з вкрай суперечливого інтерв'ю німецького посла Ернста Райхеля, можна зробити висновок, що готується "дорожня карта" реалізації Мінських угод, в якій головний акцент буде зроблений на амністію бойовиків і місцеві вибори. Закон про амністію є надзвичайно суперечливим питанням в Україні. По суті, амністія звільнить від відповідальності людей, які скоювали воєнні злочини.

Згідно з результатами масштабного дослідження, проведеного коаліцією правозахисних груп "Справедливості заради миру на Донбасі", понад 87% українських солдатів і 50% цивільних, які потрапляли в полон проросійських бойовиків на Донбасі, зазнали тортур або жорстокого поводження. У 40% випадків ключові ролі в "допитах" відігравали найманці з Російської Федерації, а також люди, які називають себе російськими військовослужбовцями. Ті, хто уникнув тортур, розповідають, що бачили або чули, як катували інших. 33% солдатів і 16% цивільних особисто були свідками загибелі полонених у результаті тортур.

Один з авторів дослідження Олег Мартиненко каже, що понад 40% російських військовослужбовців і найманців причетні до тортур ув'язнених, що само по собі є достатньою підставою для подачі позову на Росію за участь у війні та інші злочини. Інакше кажучи, Москва захоче багато чого приховати, пише Галя Койнаш у статті "Гіві, Моторола. Москва замітає сліди?" у виданні "Новое время".

Чергова "раптова" смерть чергового ватажка терористів "ЛДНР" розділила російські ЗМІ на дві нерівні частини, пише опозиційний російський журналіст Ігор Яковенко у газеті "День". Одна, досить незначна, що складається з тих, в ефірі і на сторінках яких прийнято повідомляти новини і замислюватися над причинами подій, публікувала довгий список убитих останнім часом терористів і версії їхньої загибелі. Найпопулярнішими гіпотезами в таких ЗМІ були версії, що всіх цих "бетменів", "малишів", "циганів", мозгових, болотових, "моторол" і "гіві" знищили російські спецслужби під час тотальної зачистки території "русского мира" від небажаних свідків злочинів на неминучому процесі чи їхня загибель стала результатом внутрішніх розборок.

Реакція основної маси російського медійного офіціозу, в якому така опція, як думка, не передбачена, полягала в скорботному виразі обличчя і промовлянні чергових фраз про черговий злочин "кривавого київського режиму", який вбив ще одного "героїчного борця за свободу народу Донбасу". А оскільки опцію думки, як вже згадувалося, конструкцією федеральних телеканалів не передбачено, то мешканці російського телевізора повторювали те ж саме, що вони казали тиждень і місяць тому.

Але водночас за виступами пікейних мешканців у телевізорі проглядаються розбіжності, які, цілком очевидно, існують і в Кремлі. У соловйовському "Вечере" від 8.02.2017 було окреслено дві позиції. Обидві вони, ясна річ, базувалися на тому, що "героїчного Гіві вбив Київ", але розбігалися в тому, яка має бути реакція Росії.

Одну з позицій представляв сам Володимир Соловйов та його улюблені експерти Семен Багдасаров та Євген Сатановський. Суть цієї позиції в тому, що у відповідь на смерть "Гіві" слід розпочати терор на українській території, а в принципі має йтися про повномасштабну війну з Україною.

Для обґрунтування цієї позиції її прибічникам потрібна була відповідна емоційна налаштованість. Що зрозуміло, оскільки для того, щоб розв’язати велику війну посеред Європи з ненульовими шансами переростання її в третю світову війну, треба заздалегідь ввести себе в стан істерики. Для цього Соловйов почав пояснювати, хто такі Моторола та Гіві, "яких ми втратили". Виявляється, це ті самі романтики, яких оспівував Гемінґвей.

"Це — Че Гевари!" — оголосив Соловйов.

Зрозуміло, що Соловйов вважає росіян цілковитими ідіотами. Принаймні, ту їхню чималу частину, яка дивиться його передачі. Але в даному разі він все ж передав куті меду, зробивши ставку на цілковиту неосвіченість своєї аудиторії. Оскільки внутрішній світ Мотороли та Гіві непогано знайомий всім, хто цікавиться, завдяки інтернету, в якому є сила-силенна відео за їхньою участю. Тут нема чого коментувати. Що ж до Че Гевари, то, оскільки в СРСР був його культ, то навіть в аудиторії Соловйова є чимало тих, хто щось знає про цього "універсального солдата революції". Че, як і донецькі терористи, був по маківку в людській крові. Але це, мабуть, все, що їх об’єднує. Словник Гіві та Мотороли поступався словникові Еллочки-людоїдки і складався з кількох матюків. Че Гевара був дипломованим лікарем, працював у лікарні, читав в університеті лекції з медицини. Він жив у світі книжок, у світі поезії та філософії, сам багато писав, залишивши по собі дев’ять томів творів. У мріях стати лікарем у лепрозорії він бачив себе рятівником людей, що жертвує собою в ім’я їхнього щастя, подібно до свого кумира, Альберта Швейцера. Численними жертвам його численних "революцій на експорт", які цей романтик насильства поширював по всій планеті, було від цього, звісно, не легше, але порівняння з Гіві та Моторолою він точно не заслужив. Аби уявити собі Гемінґвея, який оспівує донецьких братків, треба мати безсоромність Соловйова.

А ведучий нескінченного "Вечера" тим часом, визначивши масштаб втрати, завів мову про помсту.

"Де санкції проти України?" — гнівно запитував Соловйов.

Й одразу ж зажадав негайно розірвати дипломатичні відносини з Києвом, назвати Україну нацистською терористичною державою і почати продавати газ Європі безпосередньо.

Крім того, Соловйов повідомив, що "ми маємо право увійти (на територію України) і створити 30-кілометрову буферну зону". Це, як з’ясував Соловйов, міжнародне право дозволяє. У якому саме міжнародному договорі записано право Росії вторгатися на територію іншої держави і створювати там якісь зони, а також чи є симетричне право в інших країн вторгатися на територію Росії, Соловйов не уточнив. Проте обрушився на місію ОБСЄ, заявивши, що за його відомостями, машини ОБСЄ використовуються для провезення терористів, а, крім того, під час Другої світової війни жодного ОБСЄ не було, ніхто пострілів з того чи того боку не рахував, і все було чудово.

Те, що Соловйов лише позначив як напрям, експерт Багдасаров довів до логічного кінця. Він оголосив, що "має йтися про цілковитий демонтаж державної і військової структури України". Повідомив, що "для нас нинішня Україна становить набагато більшу небезпеку, ніж "Ісламська держава". Після чого розповів, що "в Донецьку і Луганську мешкають наші громадяни", а тому висловив своє обурення російським начальникам, які досі не спромоглися роздати їм російські паспорти, і заявив, що давно час об’єднати "ДНР" з "ЛНР" і створити єдину Донецьку республіку. Природно, що експерт Багдасаров не міг з’явитися в телевізорі без того, аби оголосити свою улюблену ідею: створити диверсійно-розвідувальні сили і розгорнути терористичну діяльність на всій території України. При цьому він вкотре з ніжністю згадав відомого радянського терориста і диверсанта генерала Судоплатова, від якого немолодий відставний полковник Багдасаров у захваті, подібно до того, як дівчинка-підліток в захваті від якогось Джастіна Бібера.

Хоч як дивно, та прибічники відкритого терору, великої війни і розриву дипломатичних відносин з Україною опинилися в студії Володимира Соловйова в меншості. Решта експертів повністю збігалися з ними в риториці лайки щодо Києва, але закликати відкрито до терору відмовлялися і заклики ці, хай і досить м’яко, але цілком зрозуміло засуджували. Особливо потішним видавався депутат Железняк, який постійно намагався натякнути "відмороженим" колегам, що такі речі треба робити тихо, а публіці про це знати не слід.

Вододіл пройшов по статусу. Прибічники терору і війни — це люди вільних професій: співробітники ЗМІ і самодіяльні експерти. Цим і пояснюється їхні цілком божевільні і безвідповідальні заяви. Усі ті, хто має хоч якийсь статус, дотримувалися інших поглядів. Це стосується і депутатів Держдуми Сергія Железняка з Леонідом Калашниковим, і генерала ФСБ Михайлова, і особливо свіжоспеченого радника директора Федеральної служби військ національній гвардії Олександра Хінштейна. На відміну від Михайла Леонтьєва, який, перейшовши на службу до "Роснефти" абсолютно злетів з котушок і почав плювати на всіх і посилати увесь світ у різні пішохідні подорожі, Олександр Хінштейн змінився геть в інший бік. Почав добирати вислови, що призвело до певної скутості мови, вельми незвичної для відомого раніше "зливного бачка", який завжди раніше був готовий легко й невимушено брехати і обливати брудом все, що йому чи його замовникові не подобалося. Тепер Олександр Овсійович був сама акуратність.

Він і Железняк та Калашников, що утворили з ним групу "відповідальних патріотів", закликали "відморозків" Соловйова з Багдасаровим "не піддаватися на провокації" і триматися в межах Мінських угод.

Хінштейн взагалі добалакався до того, що заявив, мовляв, все, що відбувається на території самопроголошених "республік", це внутрішня справа "ДНР" і "ЛНР", і саме вони і їхні армії повинні дбати про свою безпеку і думати про своє майбутнє.

Коли він це казав, обличчя Соловйова виражало складну гамму почуттів. Явно простежувалося бажання негайно розстріляти зрадника за законами воєнного часу за відвертий злив "Новоросії". Але водночас Соловйов чудово розумів, що перед ним не Гозман якийсь, прости господи, а цілий Хінштейн, який сьогодні щодо розстріляти має ресурсів більше, ніж телеведучий. Було зрозуміло, що в публічний простір ненавмисне прорвалося протистояння двох позицій щодо перспектив війни на сході України. "Відморозки" помітніші, з огляду на свою голосистість. Але прибічники тихого "впихування" терористичних анклавів до складу України, певно, контролюють точки ухвалення рішень.

Хоча реалістичного плану немає ні в тих, ні в тих. Розв’язання питання не знаходиться в нинішньому Кремлі. Його або знайдуть при зміні в Росії політичного керівництва, або воно прийде з України, пише Ігор Яковенко у статті "Че Гевари" "русского мира"" в газеті "День".

 

Источник новости: NEWSru.ua

Лента новостей

Оставить комментарий

comments powered by Disqus